Оксана Романуха – фахівчиня з безпеки дорожнього руху, громадська діячка та міжнародна експертка, яка вже понад п’ятнадцять років працює на перетині політики, інфраструктури й людських рішень. Її професійний шлях починався з роботи над безпекою на українських дорогах, міжнародних проєктів і кампаній зі зміни поведінки учасників дорожнього руху, а з початком повномасштабної війни трансформувався у масштабну координацію допомоги для ДСНС – зокрема передачу пожежно-рятувальної техніки з Великої Британії в Україну.
У цьому інтерв’ю ми говоримо з Оксаною про ключові виклики безпеки на дорогах до і після початку повномасштабної війни, про роботу організації Impact і співпрацю з FireAid, життя між Україною та Великою Британією, внутрішню витривалість і межі особистого внеску, роль освіти у формуванні лідерства.
Чому ви вирішили зосередитися саме на темі безпеки дорожнього руху? Чи стоїть за цим якась особиста історія?
Так, безпека дорожнього руху – це те, з чого все починалося. Пізніше ця тема привела мене й до роботи з пожежно-рятувальною технікою під час Великої війни, адже рятувальні роботи на місці ДТП є одним із ключових компонентів системи безпеки дорожнього руху.
Але сама тема безпеки дорожнього руху привернула мою увагу ще у 2009 році, коли я працювала у Львівській міській раді та познайомилася з міжнародними колегами, які спеціалізувалися саме в цій сфері. Під час співпраці з ними я дуже загорілася цим питанням. Україна не є прикладом успішності у сфері безпеки дорожнього руху серед європейських країн, тому роботи в нас завжди було і є дуже багато. Будь-яка пересічна людина інтуїтивно розуміє, що таке безпека дорожнього руху, навіщо вона потрібна і чому в цьому напрямку варто працювати.
Під час Великої війни тема безпеки дорожнього руху, хоч і не є високим пріоритетом у політиці держави через інші нагальні виклики, сприймається ще болючіше. Кожна додаткова смерть на дорозі в цей період – це безглузда, нерозумна смерть, якої можна було уникнути. Особливо під час війни, коли ми втрачаємо величезний соціальний капітал, за кожною такою втратою стоять конкретні долі та життя людей, надзвичайно важливих для боротьби, відбудови й майбутнього країни.
Як формувався ваш професійний шлях у цій сфері?
Ми реалізували кілька проєктів разом із моїм колегою Ентоні Пірсом – британцем, космополітом, який працював у сфері безпеки дорожнього руху по всьому світу. На жаль, він помер, але я завжди називаю його своїм «хрещеним батьком» у цій темі, адже саме він дуже допоміг мені глибше осягнути цю сферу.
Я також проходила навчання у Великій Британії: стипендії, тренінги, спеціалізовані курси з безпеки дорожнього руху. І з часом стало зрозуміло, що це ціла наука. Коли інтуїтивні рішення підкріплюються науковими дослідженнями, даними і доказами, в голові формується система. А з системою значно легше впроваджувати зміни й досягати реального ефекту.
Ми реалізували низку проєктів, зокрема в Одесі – це була масштабна інформаційна кампанія. Ми завжди розділяли ініціативи на «тверді» та «м’які». Тверді – це інфраструктура, дороги, фізичні зміни. М’які – це робота зі зміною поведінки водіїв, учасників дорожнього руху, вразливих груп населення.
Одним із найбільших професійних досягнень у цій сфері стало те, що наш проєкт в Одесі отримав найпрестижнішу міжнародну нагороду з безпеки дорожнього руху – премію принца Майкла у 2012 році. Ця нагорода й досі зберігається у мене у Львові, і я дуже нею пишаюся. Після цього прийшов час створювати вже власну організацію.
Які проблеми у сфері безпеки дорожнього руху були найактуальнішими у 2009 році, на початку вашої діяльності?
Насправді проблематика майже не змінюється з роками. Незалежно від десятиліть, головною проблемою залишається перевищення швидкості. Ми багато працювали саме з темою швидкості та її обмеження. Зараз це глобальний тренд, хоча у 2009 році світ ще не був настільки організованим у цьому питанні. З того часу з’явилася ініціатива «Десятиліття дій»: країни беруть на себе зобов’язання кожні 10 років зменшувати смертність і травматизм на дорогах на 50%. І багато країн, зокрема скандинавські, реально цього досягають.
Також серед ключових тем – використання ременів безпеки, особливо для пасажирів на задніх сидіннях. Це часто недооцінюють, але саме задні пасажири під час ДТП можуть завдати смертельних травм тим, хто сидить попереду.
Я вважаю, що це спільна відповідальність. Варто також розуміти, що ДТП – це не «випадковість». Англійське слово accident вводить в оману, бо кожна дорожньо-транспортна пригода має причини. Це не фатум, а наслідок конкретних рішень і дій. І важливий факт: ДТП є основною причиною смертності у світі серед молодих людей віком від 18 до 29 років. Це ще раз підкреслює, наскільки ця тема є пріоритетною.
До війни українські урядові делегації брали участь у глобальних міністерських конференціях з безпеки дорожнього руху. Я була на таких конференціях у 2020 році в Стокгольмі та у 2025 році в Марракеші. Це регулярні зустрічі, де країни звіряють прогрес: що вдалося зробити, що ні, і як рухатися далі.
Ви залучали значну міжнародну підтримку до своїх проєктів – зокрема від Світового банку та ЄБРР. Наскільки складно було донести міжнародній спільноті важливість підтримки безпеки дорожнього руху в українських містах?
З одного боку – абсолютно не складно. З іншого боку, мій шлях починався спершу як шлях спеціаліста і консультанта, а згодом – уже як керівниці власної громадської організації. Ми стали українськими партнерами британської благодійної організації Eastern Alliance for Safe and Sustainable Transport («Східний альянс за безпечний і сталий транспорт») – це велика неурядова організація. Вони працюють приблизно у 15 країнах Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії: Україні, Молдові, Вірменії, Грузії, Азербайджані, Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані, країнах Балкан, а зараз ще й у Монголії. У кожній країні в них є локальні партнери, і в Україні таким партнером була я. Це партнерство тривало понад 15 років, що відкрило для нас доступ до донорів. Водночас і вони, і ми вибудовували власну репутацію на міжнародному та національному рівнях. Фінансування не приходить одразу – це процес, який розвивається каскадно: починаєш з малого, показуєш результат, і вже на основі досягнень можеш залучати більше ресурсів.
Профільні міжнародні організації переконувати не потрібно було взагалі. У таких інституціях, як ЄБРР, Європейський інвестиційний банк або FIA Foundation (фонд Міжнародної автомобільної федерації, пов’язаної з Формулою-1), є спеціалізовані департаменти, які чудово розуміють, що таке безпека дорожнього руху і чому це важливо.
FIA Foundation, наприклад, працює саме з гуманітарними програмами і часто фінансувала наші ініціативи. Загалом безпека дорожнього руху – це така сфера, яка, жартуючи, «широко відома у вузьких колах». У кожній великій інституції завжди є команда, якій не потрібно пояснювати, навіщо цим займатися.
Як ви вже загадали, проєкт в Одесі отримав нагороду принца Майкла. Розкажіть детальніше, чому він став таким успішним?
Це був 2010–2011 рік. Ми тоді обрали дві ключові теми. Для того часу використання соцмереж в інформаційних кампаніях було інновацією. Інформаційні кампанії тоді були дуже дорогими: телебачення, білборди, друковані матеріали. Ми використовували всі класичні канали – телеролики, білборди, роздачу матеріалів на вулицях. Наприклад, ми роздавали ароматизатори для авто з ременем безпеки – щоб нагадування постійно було перед очима водія. Але водночас ми одними з перших системно підключили соціальні мережі.
Ключовою цінністю проєкту стала його ефективність: низькі інвестиції – і високий результат. Саме такі «low-cost, high-impact» принципи дуже цінуються на міжнародному рівні. Ми провели дослідження до кампанії й після – зокрема щодо відсотка використання ременів безпеки. Кампанія тривала кілька місяців, і результати показали чіткий позитивний зсув.
Як ви оцінюєте стан безпеки дорожнього руху в Україні після початку повномасштабної війни? Які нові виклики з’явилися у цій сфері і що, на вашу думку, потрібно вирішувати в першу чергу?
Актуальність теми безпеки дорожнього руху залишається, але самі виклики трансформуються. Якщо говорити про перший рік війни, 2022-й, тоді ситуація була особлива: велика кількість блокпостів, пошкоджене дорожнє покриття, підірвані мости, зруйновані дороги, масові потоки людей зі Сходу, Центру і Півдня на Захід України. До цього додалися непрацюючі камери спостереження і обмеження через чутливість інформації. Усе це безпосередньо вплинуло на безпеку дорожнього руху.
Цікаво, що статистично у 2022 році кількість смертей на дорогах зменшилася. Це сталося не тому, що система стала кращою, а через вимушені обставини: багато людей виїхали, трафік зменшився, водії їхали повільніше й обережніше, було темно, багато блокпостів. Це було штучне зниження показників.
Надалі ситуація почала змінюватися. З кожним роком кількість смертей знову зростає. Люди трохи «розслабилися», повернулися старі звички. І зараз ми знову бачимо багато трагедій – у зокрема загибель військових у ДТП. Для мене це кожного разу дуже боляче читати. Так само гинуть волонтери, цивільні.
Якщо говорити про самі виклики, то вони, по суті, залишилися тими ж: перевищення швидкості, небезпечне маневрування. Люди як ганяли, так і ганяють. До цього додається високий рівень стресу та втоми. Окремо варто згадати вразливих учасників дорожнього руху – пішоходів, велосипедистів. Через блекаути ризик для них значно зріс. Також побільшало мікроавтобусів із людьми, зросла кількість ДТП за участі дітей. Блекаути суттєво ускладнили ситуацію і додали багато небезпечних моментів.
Чи залишається безпека дорожнього руху вашим професійним фокусом сьогодні?
Моя громадська організація Impact зараз працює в режимі «робимо те, що можемо, де можемо і коли можемо». Я не можу сказати, що безпека дорожнього руху зараз є моїм головним професійним пріоритетом, адже я перебуваю в тій сфері, де на цей момент можу бути максимально корисною. Водночас я цю тему не полишаю.
Наприклад, зараз я входжу до пулу експертів, нас троє міжнародних консультантів, і разом із Міністерством розвитку громад та територій ми працюємо над 10-річною стратегією безпеки дорожнього руху для України. Ми вже підготували перший драфт цієї стратегії. Я вважаю це своїм важливим внеском на цьому етапі.
Як змінилася діяльність Impact з початком повномасштабного вторгнення? Що зараз у пріоритеті і чим займається організація?
З початком повномасштабного вторгнення ми фактично повністю зосередилися на пожежно-рятувальній техніці та роботі з ДСНС. Це відбулося через нашу співпрацю не лише з організацією Eastern Alliance for Safe and Suatainable transport, а й з їхньою партнерською організацією FireAid. Це міжнародна організація, яка займається розвитком спроможності пожежно-рятувальних служб у різних країнах світу.
Ми співпрацюємо з ними ще з 2012 року в Україні. До того ж директорка FireAid – моя добра подруга і, без перебільшення, один із найбільших адвокатів і відданих друзів України серед іноземців, яких я знаю. Тому з початком Великої війни всі наші зусилля були максимально спрямовані саме на Україну.
Якщо говорити про Impact, то я б сказала, що ми суттєво змінили фокус. Ми реалістично дивимося на ситуацію і реагуємо на ті потреби, які є найбільшими. Навіть якщо йдеться про безпеку дорожнього руху, ми вважаємо, що за можливості варто розширювати фокус діяльності. І так ми працюємо вже майже чотири роки – досить інтенсивно і, я б сказала, ефективно.
Як склалося так, що ви опинилися у Великій Британії і продовжили роботу звідти?
Коли почалася повномасштабна війна, я кілька місяців була у Львові. Ми координували конвої пожежно-рятувальної техніки буквально з укриттів – з підвалів, зі сховищ, на постійних дзвінках. Це було дуже виснажливо. Тоді моя директорка запропонувала переїхати до Британії. Це було непросте рішення, адже моїм дітям тоді було чотири роки, проте психологічно мені було дуже важко – обстріли, тривоги, постійна напруга, відтак це не давало мені бути максимально ефективною.
Я поїхала, думаючи, що це на два-три місяці, взяла три валізи. І фактично з того часу вже четвертий рік всі мої проєкти там повністю повʼязані з Україною. У Британії, якщо звучало слово «Україна», я була всюди: конференції, радіо, зустрічі з політиками, громадські події. Я вважала і вважаю це своїм невеликим, але важливим внеском.
Розкажіть детальніше про FireAid. Чому ви вирішили зосередитися саме на допомозі для ДСНС?
Тому що перші, хто приїжджає на місце вибухів, обстрілів і влучань – це ДСНС. І коли ми реально почали оцінювати спроможності та виклики, які принесла війна, стало очевидно: між потребами і можливостями утворилася величезна прірва. Ми вже мали досвід співпраці з FireAid з 2012 року – тоді вперше відправили в Україну дві пожежні машини. Тоді це було дуже складно, бюрократично, повільно: по дві-три машини раз на кілька років, окремі навчання. Але з початком війни все почало відбуватися неймовірно швидко.
Я вважаю, що це одна з найкращих співпраць між громадським і державним секторами. Потрібно віддати належне кризовим менеджерам ДСНС. Дуже швидко створювалися гуманітарні хаби, зокрема в Польщі: за три дні все було організовано, документи спрощені, процедури адаптовані, підтримка працювала 24/7.
Я пам’ятаю, як у перші дні війни, коли я ще була в повному шоковому стані, директорка FireAid Клер подзвонила і сказала: «Оксано, я знайшла дві машини – відправляємо». Наступного дня вже було п’ять, потім вісім. Ми думали, що десять – це максимум. А перший конвой складався з 18 машин, зібраних буквально за кілька днів.
Пожежно-рятувальні служби по всій Британії відгукнулися миттєво. Формувалася команда, волонтери безкоштовно віддавали свій час, ресурси, зусилля. Уряд Британії також швидко підключився – зокрема фінансував витрати на пальне, адже перегнати пожежні автомобілі через усю Європу коштувало колосальних витрат. Якщо їде 30 машин – це приблизно 100 волонтерів. Ми давали клич по всій країні, і в списках очікування було по 400 пожежників, готових взяти відпустку, щоб допомогти. Ніхто не хотів стояти осторонь.
Я з першого дня підключилася до цього процесу, зокрема з українського боку – налагоджувала контакти, координувала. І за ці роки сформувалася моя роль як такого «зв’язуючого мосту» між Британією та Україною.
Скільки машин ви вже передали в Україну за цей час?
Станом на зараз – 152 машини. Буквально зараз ще один невеликий конвой із приблизно 3 автомобілів доїжджає до Любліна. Тобто загалом виходить уже близько 155.
Ми також активно фандрейзимо на наступні конвої, зокрема на травень 2026 року. Очікуємо, що це буде ще приблизно 20-30 машин. Процес не зупиняється взагалі. Якщо подивитися в ретроспективі, то в перші місяці та роки це було два-три конвої на рік, а це насправді величезний обсяг роботи.
Це машина за машиною, обладнання, форма, захисний одяг. Все це потрібно зібрати з усієї Англії в одному хабі: зважити, посортувати, описати, підготувати митні документи. А бюрократія складна, бо Британія – не Європейський Союз, далі транзит через ЄС, а потім Україна, яка знову не в ЄС.
Чому пожежно-рятувальний світ для вас настільки близький?
Я зараз дуже чітко відчуваю: для мене це не робота. Це покликання і задоволення. Мій тато все життя працював у пожежній. Мій дядько був пожежником. Мій молодший брат – теж пожежник. Я буквально виросла в пожежній, я знаю цей запах, цю атмосферу.
Пожежники і рятувальники по всьому світу – це надзвичайно тепла і близька спільнота. Вони мають дуже людяну, душевну ауру. У Британії ми постійно буваємо на профільних заходах, конференціях, виставках – і всюди відчувається ця підтримка. Так само і в Україні. Хоча ДСНС – це державна інституція, але за всі ці роки у нас не було жодного серйозного непорозуміння у співпраці. Все максимально оперативно, професійно і по-людськи.
Що ви зазвичай говорите волонтерам перед відправленням конвоїв?
Кожного разу – щось інше. Я майже ніколи нічого не пишу заздалегідь. Лише одного разу, здається, коли був міністр, я собі щось накидала. Всі ці слова йдуть від серця. Перш за все – це подяка. За їхній внесок, за те, що вони допомагають своїм колегам – українським рятувальникам, яких ми часто називаємо «Героями без зброї». Я завжди наголошую, що за кожним рятувальником стоїть не просто посада чи цифра в статистиці, а конкретна людина, сім’я, доля.
Я говорю про те, скільки рятувальників загинуло, було поранено, перебували в полоні. Для когось це просто цифри, але насправді за кожною з них – життя. І про те, що наших рятувальників ніхто не готував до таких викликів. Те, через що вони проходять зараз, важко навіть уявити.
Я часто кажу, що, можливо, це звучить як перебільшення, але, на мою думку, у світі зараз немає більш досвідчених, витривалих і резилієнтних рятувальників, ніж українські. Вони вчаться буквально на ходу. Я також завжди підкреслюю креативність наших рятувальників. Навіть без найновішої техніки вони вміють знаходити рішення, імпровізувати, справлятися з викликами. Це сильна сторона нашої нації.
Часто на цих зустрічах сльози на очах – і в мене, і у волонтерів. Багато жінок-рятувальниць теж долучаються. Усі машини марковані сердечками. Люди кладуть усередину листівки, побажання, іграшки для наших рятувальників. Це дуже душевно.
У результаті своєї діяльності я отримала знак пошани від ДСНС в 2023 році, що стало повною несподіванкою для мене. Я дуже цим пишаюся. Чесно скажу, це дало мені ще більше наснаги та впертості, щоб продовжувати робити цю справу далі.
На якому етапі своєї діяльності ви вирішили долучитися до навчання в ІЛУ? І які знання ви звідти винесли та використовуєте зараз у своїй діяльності?
До ІЛУ я вирішила долучитися десь у 2019-2020 році, вже точно не пам’ятаю. Це було свідоме рішення, яке визріло з мого досвіду роботи в громадському секторі. Досвід у мене був чималий: я, умовно кажучи, «на пальцях» знала, як це все працює. Але водночас я чітко відчувала, що мені бракує певної системності, форми.
Це рішення частково збіглося і з особистим періодом у житті. Моїм дітям тоді було три роки – чи трохи більше, я вже не пригадаю точно. Мені був потрібен поштовх, якесь оновлення, перезавантаження. Хоча це не було повне «перезавантаження» в класичному сенсі, бо моя професійна тема залишалася тією ж: я працювала в громадському секторі й логічно вирішила йти далі вчитися.
Зараз, уже з перспективи часу, я розумію, що моя основна, можливо, навіть підсвідома мета була в іншому. Мені потрібно було назвати речі своїми іменами і «пошейпити» свій спосіб мислення.
Я глибоко переконана, що навчання на рівні магістратури – це не стільки про знання. Зі знаннями сьогодні немає жодної проблеми. Курси, онлайн-платформи, книжки, за наявності мотивації ти отримаєш знання де завгодно. А от що робить така інституція, як ІЛУ чи УКУ загалом, – вона формує, шліфує, обрамляє твій спосіб мислення. Вона додає щось до твоєї ідентичності, щось підсвічує, щось підкреслює, а щось, навпаки, викреслює. Вона розкладає по поличках, що, де і як. Саме для цього мені було корисне навчання в ІЛУ і в УКУ.
Чи використовуєте ви у своїй діяльності методи, принципи або зв’язки зі спільноти ІЛУ та людей, з якими навчалися?
Так, безумовно. Це і зв’язок зі спільнотою, і певні фонові знання з предметів, які в нас були. На той момент програма була достатньо добре зібрана. Звичайно, немає межі досконалості: ми всі залишали фідбеки, зворотний зв’язок – що пасує, що варто додати, де підсилити менеджмент, керівництво, програму ІЛУ загалом. І цей зворотний зв’язок дуже адекватно і конструктивно сприймався.
Зараз ви живете у Британії, але фактично вся ваша діяльність спрямована на допомогу Україні. Чи важко поєднувати ці дві реальності – життя в безпеці та постійну роботу з людьми, які щодня перебувають у небезпеці?
Я регулярно їжджу в Україну – кожні два-три місяці. Їжджу по роботі: з ДСНС, з патрульною поліцією, з міністерствами. До Львова я потрапляю майже кожного разу, а також на Волинь, бо там мої батьки. Тобто зв’язок не втрачається. Кожного разу, коли я приїжджаю, я підпадаю під обстріли. Востаннє повернулася лише два тижні тому. Звичайно, те, що зараз відбувається з енергетикою, – це катастрофа.
Але відчуття сюрреальності в мене немає. Мені добре, коли я в Україні, і мені добре, коли я в Англії. В Україні мені вільно дихається – там я вдома. Мені там навіть менш страшно, ніж у Британії, бо в Україні є відчуття приналежності до своїх, відчуття «ми разом і ми впораємося».
Коли ж я в Британії, ти прокидаєшся, відкриваєш новини – обстріли, тривоги, повідомлення зі Львова. І коли ти цього не бачиш на власні очі, не можеш нічого проконтролювати, не можеш бути поруч – це навіть важче. Я розумію, що для багатьох це може звучати дивно, особливо для тих, хто постійно в Україні, але для мене це так.
Водночас Британія – це мій другий дім зараз. Я абсолютно чітко знаю, що я тут зараз, бо найбільш ефективна. І я бачу в цьому свою роль і користь на цьому етапі.
Як британці реагують на вашу діяльність і на допомогу Україні загалом? Чи не втомилися вони допомагати?
На початку війни відгук був колосальний. Просити не треба було – люди самі приносили, організовували, ініціювали. З часом залученість зменшилася, але це закономірно. Я бачу те саме і серед українців: якщо на початку всі були активні, то з часом залишаються одиниці, які продовжують щось робити.
Медіа тут відіграють велику роль. Коли України менше на телебаченні, створюється ілюзія, що війна «десь там». Особливо це впливає на людей із менш розвиненим критичним мисленням. А війна ж триває, люди гинуть, Але загалом ставлення залишається позитивним. Не лише в Британії, а в багатьох європейських країнах.
Де ви знаходите в собі внутрішню силу продовжувати свою діяльність? Особливо в ті моменти, коли здається, що твій вплив на ситуацію дуже обмежений. Адже є чітке розуміння, що ти не зможеш покрити все і не зможеш допомогти кожному. Що ви собі говорите в ті моменти, коли хочеться здатися або хоча б призупинитися?
Бувають дуже різні моменти. Після кількох місяців повномасштабної війни у мене був дуже важкий психологічний стан. Побороти його мені допомогло переосмислення. Спочатку ж усі думали: два-три тижні – і все. І ти чекаєш, чекаєш, чекаєш. А коли це «щось» не настає, ти просто виснажуєшся і падаєш ще нижче.
І в якийсь момент ти змінюєш ставлення. Розумієш, що це не спринт, а шлях. Ти просто робиш: щось підправив, домовився, відповів на кілька листів – уже добре. Дуже сильно тримало моє оточення – колеги, друзі. Я навіть не можу назвати їх просто колегами, бо це справді близькі люди. Мені завжди щастило на хороших людей поруч.
Я дуже надихалася Україною і українцями. Коли я вперше приїхала після початку війни, це був жовтень 2022 року, то побачила, як люди просто живуть і працюють. Це страшенно надихає.
У нашій команді коли хтось падає, інший підхоплює. Це як в альпінізмі: один іде першим, страхує другого, потім другий підтягує першого. Ось так воно і працює. Тому я завжди наголошую: особисті стосунки дуже важливі. Комунікація – це не просто слова. Це вміння слухати, чути, підтримувати, давати рух, давати відчуття плеча. Саме це мене і витягнуло.
І ще одне важливе усвідомлення: у якийсь момент я зрозуміла, що це мій маленький внесок. Ось він такий. Але це те, що я роблю. І цього достатньо. Я буду робити це стільки, скільки треба.
Як ви бачите розвиток співпраці України з міжнародними організаціями у післявоєнний період, зокрема на прикладі Британії?
Це один з основних шляхів розвитку і відбудови України. Підтримка буде потрібна ще дуже довго. Я не беруся говорити про те, яку саме роль відіграватиме держава в менеджменті всіх цих процесів та наскільки якісно це відбуватиметься, але з того, що я бачу на своєму рівні, у спілкуванні з міжнародними інституціями та в роботі над стратегіями, – готовність є.
Ми зараз, наприклад, працюємо над 10-річною стратегією з безпеки дорожнього руху. І такі документи якраз і закладають основу майбутньої співпраці. Є готовність, залученість, відчуття відповідальності з боку міжнародних організацій. У багатьох інституціях уже напрацьовують програми, створюють платформи, фонди, ресурси, прописують політики.
Я думаю, що дуже важливо, аби поки Україні складно фокусуватися на довгостроковій відбудові, міжнародні партнери вже приходили з готовими, продуманими підходами, щоб допомога була максимально ефективною.
Я не маю сумнівів у подальшій міжнародній підтримці. Але є речі, які можуть відштовхувати: корупція й відсутність послідовності. Я знаю щонайменше кілька кейсів, коли проєкти в Україні призупинялися через постійні зміни керівництва в міністерствах. Коли немає сталості, дуже складно будувати політики і довгострокові програми.
Такі ризики є. Але загалом я бачу повну готовність і бажання з боку міжнародних партнерів продовжувати і поглиблювати співпрацю з Україною.
