Олена Маслюк, фахівчиня ветеранського відділу благодійного фонду “Повернись живим”, щойно вступила на магістерську програму з управління неприбутковими організаціями. Їй 27 – майже однолітка Івана Парамонова, випускника цієї ж програми, який загинув на війні 8 червня 2024 року. Іванові тоді було 28. Через кілька днів після загибелі Івана – Інститут лідерства та управління УКУ відкрив стипендійний фонд на його честь. Першою стипендіаткою стала Олена Маслюк.
«Я розпитувала пані Олену, вона розплакалась. Те, як жив Іван і ким він був, дуже їй відгукується», – ділиться пані Лариса Покальчук, кінорежисерка та добра знайома Івана Парамонова, яка називає його своїм другом-сином. Вона приїхала з Києва до Львова щоб познайомитися із першою стипендіаткою.
«Сьогоднішня історія дуже мене зачепила, бо Олена та Іван фактично однолітки. І я кажу їй «Це ж не хтось десь там 100 років тому, велика людина. От прийшли, тобі розповідають, а це ж фактично такий, як ти». Олена мені відповіла: «Так, я тепер його наче відчуваю своїм другом».
Лариса Покальчук ділиться, радіє, що саме Олена стала обличчям стипендії імені Івана Парамонова і пригадує, що колись саме він був для неї обличчям УКУ. І перший прояв цього стався задовго до того, як тут з’явилася стипендія його імені. Коли вони везли групу підлітків з прифронтових територій зі Школи документалістики та медіа й проїжджали через Львів, саме Іван наполіг, щоб завітати в УКУ. Він тоді лише вступив на програму УНО:
«Коли ми у Львові, ми не можемо не привезти наших дітей в УКУ. Я дуже хочу, щоб вони знали, що це таке і побачили своїми очима», – казав тоді Іван
Хоча це не надто вписувалось у графік, він домовився, щоб для групи з 30-40 підлітків відкрили корпус і саму залу, де через роки вручатимуть стипендію його імені. Саме через цю авдиторію пані Лариса пригадала історію спільної подорожі і відвідин університету. Іван тоді виступив для дітей екскурсоводом, розповідаючи про УКУ із таким захопленням, що після цього всі підлітки, як один, сказали: «Ми будемо вступати в УКУ».
«Він сам був захоплений університетом, тими людьми, які тут працюють, тими своїми друзями, студентами… Він сказав, що це місце, де не просто формується світогляд, а де змінюються люди», – розповідає Лариса.
В авдиторії, де колись Іван захоплено розповідав про УКУ, так само захопливо тепер розповідають про нього, його діяльність і те, якою людиною він був. Теплим спогадом під час вручення стипендії поділилася Ліна Полихата. Саме вона була керівницею магістерської програми, коли Іван навчався в УКУ, а сьогодні – вона очолює Центр розвитку навчання та викладання УКУ.
«Іван був киянином із душею донеччанина. І хоча його навчання на магістерській програмі давало йому можливість виїхати в світ, повчитися в Хорватії. Після повернення, його дипломна робота була про те, як через креативні індустрії, через їхню організацію «Штука», відроджувати Донбас і залишати там молодь. Хочу передати Олені гасло Івана: діяти, вміти дарувати радість і запалювати інших!», – розповідає Ліна Полихата. Ділиться, для неї втрата Івана – дуже велика і глибока. Такою ж невичерпною втратою загибель Івана стала і для Лариси Покальчук. Вони знайомі значно довше ніж із будь-ким на церемонії вручення стипендії. Вперше зустрілися у 2014-му, коли Лариса із командою їздила відновлювати школи у прифронтових містах і селах Донецької і Луганської областей.
«Іванчик ще тоді був зовсім юним, він закінчив свій перший ВУЗ і дуже багато допомагав. Ми відбудовували школи, потім робили багато проєктів з підлітками, яких торкнулась війна. Він працював комунікаційником у нас на проєктах», – згадує Лариса.
За її словами, вони дуже здружилися, і Іван став для неї важливою людиною в житті: «Він мені був другом-сином – ну, бо він молодший. Тому Іванчик – як член нашої родини, і мені важко досі говорити, що він “був”, бо це ще не усвідомлюється».
Для Лариси особливо цінно те, як в УКУ пам’ятають про своїх працівників, стуентів, викладачів та членів спільноти, яі поклали життя заради України.
«Я страшенно вдячна УКУ за цю форму пам’яті, за стипендію, за прекрасну стипендіатку і за те тепло, яке тут є. Навіть мені, яка тут не навчається і не викладає, сьогодні захотілося сюди приходити»
Ще з початком Революції Гідності Іван Парамонов активно боровся за незалежну Україну. З 2017 року займався гуртуванням молоді Донеччини через культурні продукти. З 2019 року став співзасновником ГО «Штука» (раніше – ГО «Майстерня ідеї»), що допомагає на сході України, і професійно керував організацією та промоціював українську ідентичність серед молоді. Щоб працювати ще ефективніше, вирішив вступити на магістерську програму «Управління неприбутковими організаціями» Інституту лідерства та управління УКУ.
У лютому 2024 року Іван вступив до лав ЗСУ добровільно, бо, зі слів його сестри, «не міг дивитись з вікна, як його країна страждає». Боронив країну у складі 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. 9 червня 2024 року під час виконання бойового завдання на харківському напрямку отримав смертельні осколкові поранення в шию та серце. Йому було лише 28 років.
«На мою думку, найбільша цінність Інституту лідерства та управління й УКУ – це люди. Це спільнота, яка творить ось цей весь простір, і не тільки цей. Ти вчишся в одних із найкращих практиків, які викладають тут, на нашій програмі. Але також кожного дня ти вчишся від кожної особи, яка вчиться з тобою на УНО, або будь-якої людини, з якою ти стикаєшся в університеті», – розповідав про навчання на магістерській програмі Іван у 2021 році.
Ірина Давосир
